«Бахмут наш, ми його не здамо»

Історія коростенця Андрія Жолудя

«Пишіть не тільки про загиблих, а й про тих, хто зараз на війні з нашого міста. Їм буде приємно», – просить у короткій переписці мій однокласник Андрій Жолудь. Я пам’ятаю його веселим підлітком, який не любив робити домашку, але наприкінці кожного уроку запитував: «А що додому»? Це завжди смішило увесь клас.

З випуску минуло 15 років. Днями Андрій запостив селфі і написав «Бахмут наш, ми його не здамо». У серйозному погляді військового я не одразу впізнала того самого веселого Жолудя зі школи. Тепер він не легковажний школяр, а командир у одній із бригад ДШВ ЗСУ.

Про його службу я дізналась ще у лютому, коли волонтери оголосили збір коштів на придбання полегшеного бронежилета. В оголошенні було сказано: «Наш земляк, воює з перших місяців війни. Зараз знаходиться в пекельному Бахмуті, має проблеми зі спиною і той бронежилет, який має – заважкий. Командир є командир. І він воює зі знеболюючими».

Необхідну суму зібрали менше ніж за тиждень, Андрій отримав свій бронік, волонтери опублікували звіт та заклик молитись за наших захисників.

Дуже радісно було зустріти у стрічці соцмережі фотку командира Жолудя. Пишу йому (чи не вперше після школи), щоб за можливості «відмічався» у профілі частіше. Так розпочався наш короткий нічний діалог.

- Четверта година ранку. Чому не спиш?

- Я в окопі краще сплю, ніж на відпочинку. Всіляка дурня лізе в голову, коли в домі спиш. Я розумію, що завтра на позиції – але не можу заснути. Я два дні був на позиціях, один день відпочиваю і знову назад зі своїми хлопцями.

- Як можна спати в окопі, не уявляю…

- Ахахаха, спиться, як вдома.

Скидує фото. На першому – з побратимами. «То з вертольоту спускались. Прикольно було». Друге фото – «Отримав посилку з дому». На третьому – видно тіла знищених ворогів.

- Жах… Це Бахмут?

- Так, Бахмут. У мене біля позицій один мертвий лежить. За 30 метрів ще шість лежить. До цього звикаєш. Потрібно боятись живих, а не мертвих.

- З тобою служить хтось із Коростеня?

- Один. Я був його командиром, але він загинув.

- Зрозуміло. Бережи себе.

- Та все буде нормально. Хочу сказати – пишіть не тільки про загиблих, а й про тих, хто зараз на війні з нашого міста. Їм буде приємно.

- Давай про тебе напишу.

- Я хочу одного, додому повернутись. Живим до своїх діток. Мене подали на нагороди, але я сюди приїхав не за медалями. Я захищаю свою країну і людей, які в ній живуть. Якщо напишеш – моїй родині буде приємно.

Згадую, як у 8-му класі певний час сиділи з Андрієм за однією партою. Він був хорошим сусідом і я вирішила допомогти йому з написанням твору. Втім надто добрий хлопець поділився роботою з друзями – і вчителька всім поставила двійки за однаковий твір. А тепер мій добрий однокласник стоїть на захисті держави. А я знову пишу для нього, точніше – про нього.

Надсилає у месенджері два відео. На першому – заряджає міномет і стріляє з вигуком «За наших пацанів». На другому – фільмує побратимів з покупками.

- У Бахмуті працюють магазини? Що купили?

- Ковбаси, хліба, майонез і каву. Я тоді випадково знайшов цей магазин. Але через два дні його не стало. Прилетіло по ньому.

- А як живуть місцеві? Як до вас ставляться?

- Коли почали сильно стріляти – ми навіть самі вивозили людей. Вони до нас нормально ставляться. Ми їм допомагали і з харчами, і з водою. Віддавали все що в нас було.
Пізня година, і умови співрозмовника не дають можливості поспілкуватись на всі теми, які хвилюють. Обмінялись думками про ворога, в яких, на думку Андрія, немає нічого людського. Більше того, він вважає, що у бій вони йдуть під дією якихось речовин: «Їм все одно. Вони навіть без броніків ідуть на нас. Може, не потрібно про мене щось писати. Я тобі і так наскидаю фото – ти будеш у шоці. Я тобі відео зніму дорогу на Бахмут. Саме страшне не стояти на позиціях, а доїхати туди».

Переконую Андрія у необхідності публікації. Адже вважаю, що не лише рідним захисника має бути приємно і важливо побачити статтю про Андрія, а й друзям, однокласникам, вчителям, колегам, всьому місту.

- Фотку зроби для статті…

- Добре. Одне прошу: напиши про моїх діток. Що вони слухняні і чекають на мене. Якщо так можна.

Бажаю однокласнику спокійної ночі та обіцяю написати про дворічну доньку Кіру і п’ятирічного сина Кирила, який вже ходить до дитячого садка. Висловлюю сподівання якомога скоріше зустріти воз’єднану родину у Коростені.

А сама замислююсь над тим, що однокласник правий. Потрібно більше публікацій про захисників із нашого міста. Як багато їх зараз на захисті України – хтось на тренуванні, хтось готується до великого контрнаступу, а хтось, як Андрій Жолудь – у Бахмутському пеклі. Місто має знати своїх героїв за життя.

Ольга СКОСАРЄВА, КоростеньМедіа

ДОПОМОГТИ НАШІЙ РЕДАКЦІЇ ФІНАНСОВО: "Підтримай КОРОСТЕНЬ today".